Вони були такі маленьки! Історія Олександри, Олехана та Мерхана.

Мама Олександра з дітками

8 березня, Чернігів, Україна

Олександра Волкова

Знайомство з Сашею почалося з повідомлення кіпрської волонтерки “Підкажи, як вивезти з Чернігова породіллю з близнюками та малою дитиною?”.

Я зробила все, що змогла, але не вірила, що це все ж таки можливо. За два тижні Матуся вже була у Данії з трьома живими та здоровими дітками.

“Вони одразу закричали!”, так згадує знайомство з хлопчиками Саша. Синочки народилися 8го березня вагою всього 2.5 кілограми у коридорах підвалу-бомбосховища чернігівського пологового будинку. Станом на 31 березня від міста, з історією в тисячу років, залишилося менше половини. Російські військові знищили всі автомобільні мости та обстрілюють останню пішохідну переправу. Крилаті бомби “прикрашають” дитячі майданчики, університети, садочки та школи.

До 24 лютого, коли почалося вторгнення росії в Україну, Саша займалась онлайн проектами та інтернет маркетингом, планувала навчати етичним продажам. Виховувала дворічну донечку та була на 33 тижні вагітності.

“Я боялася виїжджати, три рази перебувала на збереженні. Лікарі говорили, що їхати небезпечно. Дітки не перевернулися, пологи у дорозі були не варіантом. До останнього ми не вірили, що буде аж настільки погано”.

Десять днів Олександра з донькою та Мамою просиділи у підвалі приватного будинку розміром півтора на півтора метри. Їхній район був під обстрілами з другого дня війни, три сусідніх будинки згоріли від потрапляння снарядів Градів (РЗСВ Град (БМ-21) – радянська та російська реактивна система залпового вогню. Призначена для ураження живої сили, неброньованої техніки, артилерії, мінометів, командних пунктів тощо.). Стіни постійно тряслися від вибухів. Сьогодні цей будинок вже поховано під російськими снарядами.

На одинадцятий день Сашу з родиною забрали. У територіальної оборони - воєнізованих добровольців, була інформація про майбутній обстріл району та вагітну жінку, яку треба врятувати. 

Поки Мама Саші була з її донькою у підвалі пологового будинку, Олександру перевели у бомбосховище, де прямо у коридорі зробили кесарів розтин під спінальним наркозом. Коли діти народилась, вона встигла їх побачити до того, як малюків перевели в реанімацію. Так на світ з’явилися Мерхан та Гюрхан - великий та справедливий правителі.

“Мене прооперували на ранньому терміні вагітності - 35му тижні через ускладнення, які у мене почалися. Дітей одразу забрали у реанімацію на кисень - вони не вміли самостійно дихати. Синів мені дали лише на третій день. Таких маленьких діток я не брала на руки ніколи в житті. Було страшно и незвично одночасно. Одному стало погано - у бомбосховищі було 15 градусів. Не було питної води, її носили згори. Помитися було ніде. Персонал був втомлений. Більша частина лікарів давно виїхала, включаючи спеціаліста з УЗД. Через це багато дівчат втратили дітей”. 

На 7й день Саша забрала малюків з пологового, одного з інтенсивної  терапії - він не міг самостійно їсти, але запізнилася на евакуацію з Чернігова. Її будинок було зруйновано, сім’я ночувала в квартирі, де не було води, електрики та тепла, тільки міцні стіни на випадок попадання снаряду.

Евакуації у Чернігові відбуваються тільки в певний час - дороги постійно обстрілюють окупанти. Після холодної ночі у мертвій квартирі під активними обстрілами, Сашу з сім’єю забрали волонтери, тут наші шляхи перетнулися у перший раз.

Сім годин та 150 кілометрів пішло на дорогу до відносно безпечної столиці - Києва. Ще сім днів - і Саша перебралась до Данії.

“Дорогою ми заїхали до Кишиніву (Молодова), дізналися, що з малюками все добре - для українців тут безкоштовна медицина”. Остання пригода - оформлення документів та пошук ночівлі у прикордонних Чернівцях, де у 30 готелях не має місць для мами з малечею. Наразі в цей регіон приїжджають біженці з інших небезпечних зон України - він переповнений.

Старша донька Саші 20 днів провела у  автомобільному кріслі -  в підвалах, або дорозі. Зараз у неї вихід емоцій через істерики та адаптація на новому місці. Психологи кажуть, що дівчинка оговтається досить швидко.

Сьогодні Саша з трьома дітьми та мамою живе у Данії за програмою тимчасового захисту українців. “Тут чудове відношення до діточок, вони ні чим не обмежені’. Для Мами добробут дітей зазвичай є основою для прийняття рішень.

Побажання дітям

Щоб вони виросли людьми з розвиненою емпатією та емоційним інтелектом, вдячними.

Роман з життям. Історія Тетяни та Романа

14 березня. Стоянка, Україна

“Я народжувала під страшні звуки сирен. Не у своєму місті. Тому що його бомблять. Зараз кожного дня. Не у своєму пологовому у Пуща-Водиці. Бо його вже частково обстріляли. У тому ж місті, яке також бомблять щоденно”. 

Містечко “Пуща-Водиця” - відомий кліматичний курорт Києва. Зазвичай, сюди їздять кататися на велосипедах по лісу, влаштовувати пікники на природі, збирати гриби та подорожувати на трамваї-кафе з історичного Подолу.

Зараз у пологовому будинку «Лелека», збудованому у цьому зеленому раю в 2014 році, де мала народжувати Тетяна, ведуться активні бойові дії. Пологовий легко впізнати по великій скульптурі у вигляді соски перед входом до різнокольорової будівлі. Вікна палат та лікарьских кабінетів вкрити павутинням тріщин від влучених куль, у коридорах евакуаційне спорядження для персоналу. Тут кажуть, що новонароджені кричать гучніше за вибухи довкола.

Пологовий залишився без зв’язку, сервера вимкнено, він офіційно зачинений з 6го березня. Лікарі приймають безкоштовно у вцілілих лікарнях та віддалено. З початку вторгнення 24го лютого столичні приватні пологові будинки почали приймати всіх породіль на безоплатних засадах.

“Я народжувала. У мене були пекельні потуги. Почалася сирена. Зайшла лікарка та спитала чи піду я у підвал. А як я піду? Я тремчу від потуг до нестями, мене нудить. Я не можу видихнути, тільки вдихнути. В мене закриті очі. Ноги не тримають, все тіло скрутило від болю. Куди я піду з другого поверху у підвал, а потім там, а назад? Я підписала відмову, що я залишаюся у палаті. Сирени мене заспокоювали. На контрасті з виверженнями болю в середині. Мені було все одно, якщо в цей момент попадуть у пологовий. Тільки б відпустили чергові потуги”.

Підвали пологових у зонах бойових дій облаштовані дитячими реанімаціями та “умовами” для народження. Наразі тут рятують дорослі та дитячі життя. Сірі стіни, слабке світло, холод - перше, що бачать та відчувають маленькі янголятка у цьому світі.

“З черговою сиреною, коли всі знову пішли до підвалу, в мене закінчилось знеболювальне. Я потрапила в своє особисте пекло. Я слухала сирени. Тонула у нудоті, тремтінні та хвилях болю. Я рахувала цифри. Мені здавався нескінченністю час наодинці. Я чекала, коли затихне чергова сирена та персонал повернеться до мене зі знеболювальним”.

Персонал повернуся. Тетянин третій син народився 14го березня. Весь цей час Тетяна перебувала у палаті, оцінючи товщину стін, та шанси на виживання у випадку попадання снаряду, якщо вона закриє сина собою. 

by Anastasiia Lapatina, twitter

Через декілька днів ми дізнаємося про одну з Українських Мадонн сучасності - Ольгу, яка захистила собою місячну донечку, коли снаряд влучив у сусідній будинок.

Art by @anta_arf

Вкрите слідами уламків від снарядів тіло продовжує годувати малюка груддю, гріючись під золотою термальною ковдрою. На таких знімках життя та смерть завжди поруч.

“Сина назвали Роман. Бо вся історія цієї крихітки, як роман з життям”.

Побажання матері сину
Світ вже любить та оберігає його. Це відчувається. 

Йому жити в оновленому світі, бути частиною цього щабля історії.

Я бажаю, щоб у його власному світі були свобода вибору та можливостей; здоров’я та люди - хороші, які його любитимуть.

Мене взагалі не цікавило, що там навколо. Історія Кристина на Марти вагою 2 килограми

1 березня, Київ, Україна

Історія Христини - це оповідь боротьби за виживання крихітки вагою всього 2100 грамів. До початку війни жінка займалася нутриціологією, супроводжувала інших в період планування вагітності, під час неї та після пологів. Свою дитину планувала народити вдома. Вся родина до останнього не вірила, що може статися війна.

“В мене чоловік жартував, що вагітні з іншої планети - налаштовані тільки на те, щоб виношувати дитину. Все інше навколо їх не стосується. Я була дуже спокійна”.

Кристина з чоловіком жили у спальному районі Києва  «Виноградар», сюди війна прийшла пізніше. Перші дні люди продовжували гуляти на вулиці, діти гратися на майданчиках, сонце привітно гріло. В цей час російські війська атакували Мелітополь, підійшли до Харкова, просувалися до Чернігова, почалася битва за Ірпінь та Гостомель, звідки ми дізнаємося про перші військові злочини через місяць після їх звільнення. 

“Не було такого враження, що війна, вибухи. Це вже пізніше було. А на початку – ні”.

Тому якось зранку нам батьки зателефонували, мовляв, збирайте речі, давайте виїжджати. А потім побачили ці затори і вирішили, будемо поки вдома. Так спокійніше.

“Був один день, коли були вибухи і ми були в бомбосховищі. Після того я сказала, що будемо сидіти вдома, у ванній, в коридорі, але – вдома. Там складно: темно, пильно, багато людей малі діти – важка атмосфера”.

Першого березня, на 36 тижні вагітності, о 7 ранку, у Кристини відійшли води. Так рано пологів ніхто не чекав - не було жодних передвісників. Батьки знали, що в них має народитися дуже мала дитина - це спадкове. Акушерка вже поїхала з Києва. Маленька вага та ранній термін - було вирішено народжувати у пологовому, який знаходився у 7 хвилинах ходьби від дому. Весь день майбутні батьки були вдома, чоловік пакував сумки та документи, ходив на розвідку до лікарні. Кристина була вся в собі, зосереджена на переймах.

“Мене взагалі не цікавило, що там навколо, що там за вікном”.

В цей день в Києві вже діяла комендантська година - потрібно було встигнути дістатися до пологового до восьмої години. За 15 хвилин до початку комендантської години чоловік вмовив Христину іти.

Пара вирушила до пологового пішки, зупиняючись на переймах. Було темно, людей вже не було.

По дорозі зустрічалась тероборона - воєнізовані волонтерські загони, які були створені по всій Україні для підтримки безпеки. Коли Христина згадує їхню подорож, то посміхається, каже тоді їй також було весело. В пологовому лікарі були на зміні вже четверту добу, відчувалася втома та напруга. Христина боялася, що перейми перестануть іти через стрес. Для неї було важливо народити природнім шляхом. Коли майбутня Мама опинилася в лікарні розкриття було замале - лише два сантиметри. На щастя, лікар не намагався прискорити події:

«Це Ваші пологи, Ви можете проживати їх як хочете, можете робити все, що захочете. Ось Ваша акушерка, вона буде заходити час від часу. Якщо щось треба, питайте».

Пара виключила світло, жартувала, Христина їла горішки та фініки, взяті з дому, пила чай. Розслаблена атмосфера тривала до першої повітряної тривоги, коли всіх спустили в підвал. Тут були ті, які вже народили, і ті, хто після операцій, а також вагітні. Пара розмістилася на кушетці, заповнювати всі документи та медичні згоди. Тривога була короткою, перейми стали сильніші і Христина з чоловіком повернулися до пологової зали. 

“Тим, кому доводиться народжувати в підвалі, можна поспівчувати. Це дійсно важко, там навіть просто перебувати важко”. 

Об 11 ночі Христині зробили ще один огляд та КТГ. Розкриття було вже 7 сантиметрів. За дві години, 2го березня о 1 годині 11 хвилин на світ з’явилася крихітна Марта.

Два кілограми та сто грамів щастя, довжиною 45 сантиметрів. Побоювання батьків та лікарів не справдилися - маленька змогла дихати самостійно.

Її першою пелюшкою стала Татова футболка, а першим ліжечком – Мамині груди.

“Це взагалі такий коктейль почуттів. Сакральні моменти, неможливо описати. Вона така маленька, вона моя дитина. Таке відчуття, що все вийшло так, як я хотіла, природно, що з дитинкою все добре, вона дихає, така мокренька, маленька, голова довга. В нас взагалі пологи дуже щасливо пройшли. Труднощі почались потім вже”.

Ім’я Марта донечка отримала вже дома.

Перші дві години батьки провели з малям у палаті, потім знову спустилися у підвал через тривогу. Наступного ранку, сім’я на таксі поїхали додому. Хотілося уникнути тривог, спускань у підвали, болючої атмосфери страху. В пологовому лікарі переживали, як буде їсти маленька, чи потрібна суміш, чи справляться батьки. Вдома чекали перші труднощі - у крихітки не було сил смоктати молоко. Вона плакала та нервувалась.

Вага спустилась до кіло вісімсот дев’яноста п’ять, що далеко за межами безпечної норми. 

Почалися постійні вибухи за вікном з боку Гостомеля та Бучі. Через закриті вікна та розташування квартири їх було майже не чутно всередині. Кожного разу, коли чоловік виходив в магазин чи аптеку, до якої було годину пішки, Христина чула снаряди через телефон. Батьки почали вмовляти виїжджати до Закарпаття. 

Коли Марті було 9 днів, українські ПВО збили дві ракети зовсім поруч, було дуже голосно. 

“Моя дитина здригнулась уві сні, в мене сльози градом - як це так, така мала дитина і прокидається від того, що збили ракети. Треба щось робити. Ми подзвонили батькам, що, ми готові їхати”.

Молодій сім’ї пощастило. За тридцять хвилин знайомий батьків виїжджав на Вінницю, і в нього в бусі було місце. Вони зібралися за 30 хвилин, з дитиною на руках. Покидали, що встигли - одяг для малечі, пелюшки (бо вона була замала для дитячих речей), штани, футболки, 1 светр, та дивом знайдений молоковідсмоктувач. Під під’їздом родину застало відлуння вибухів. З того часу небезпека прийшла і до їхнього району. 

Дорога до Вінниці була складною: холодна машина, необхідність зцежувати молоко, маля, яке плаче весь час від спраги , закутане від можливих ударів та протягів у шари ковдр. Ночівля у незнайомих людей. Потім ще чотирнадцять годин до безпечного Ужгорода. 

“Дитина плакала дуже багато. Я плакала тому, що ми взагалі виїхали. Спершу в мене була така спокійна дитина, а тепер відмовлялась їсти навіть із піпетки”.

Перший тиждень по приїзду -  суцільні зважування, зціжування та годування, і так по колу. Тиша та спокій містечка за декілька днів передалися і малечі. Марта почала набирати вагу, самостійно смоктати та їсти молоко з грудей. Вже другий місяць Христина з Мартою та чоловіком живуть у незвичних умовах у чужих людей. Тут є гаряча, холодна вода, та плита, але не має пральної машинки. Молода Мама мріє потрапити назад додому. Сумує за тим гніздом, яке вона встигла звити для своєї доньки. 

“Мене спочатку накривало, навіть з таких речей, як так, така маленька дитина, а ми спимо на чужій постілі. Доводилось виходити з того, що є - три пелюшки з собою, немає можливості випрати. Це дискомфорт”. 

Христина переживала, що не змогла забезпечити дитинці щасливі перші тижні. Чоловік натомість радив менше сварити, а більше дякувати собі. 

“Ти завжди з нею поруч, вона завжди на ручках, ти її годуєш груддю, не дивлячись на те, що це так важко далось». Навіть під час війни, коли не зрозуміло що завтра, Мами продовжують боротися за грудне годування та збереження контакту з малюками. В умовах стресу та невизначеності - це не примха, а можливість прогодувати чистою їжею дитину за будь яких умов.

Молода Мама почала на цьому концентруватися - стало легше. Поки Христина боролася за життя доньки, чоловік займався роботою та всіма побутовими питаннями.

“Я дуже вдячна йому, за те, що в мене була така можливість - бути з донечкою 24/7, в тісному контакті”.

Коли я пишу цю історію, Маленькій Марті вже шість тижнів і її вага 3 кілограми 370 грамів більше не викликає побоювання батьків та лікарів. Христина радіє складочкам, м’якенькій попі та ніжкам свого малюка.

“Мені здається, що в нас вийшла дуже щаслива історія”.

Коли ми закінчуємо бесіду з Христиною, маленька Марта починає прокидатися від денного сну і долучатися до бесіди своїм ніжним муркотінням.

Побажання донечці

Щоб вона мала повну чашу любові всередині себе. І щоб це направляло її в усьому, що вона робить. Щоб керувалась тією любов’ю, щоб ця любов її вела по всьому життю. В її дитинство ми вкладаємо якомога більше цієї любові. 

Або відключаєш його від ШВЛ, або залишаєш під обстріли. От вибирай. Мами залишалися біля дітей. Історія Валерії та Луки

26 лютого, Київ, Україна

“Гатили по Святошино, по Шулявці, а ми народжували, сирени були одна за одною. Я була виснажена, вирішила нікуди не ходити, народжувати на третьому чи четвертому поверсі, не в підвалі. Я не хотіла туди, там ще не було нічого облаштовано, тільки склад якогось хламу. Це було емоційне рішення, але я хотіла народжувати в нормальних умовах, хоч і під сирени. Ми не привикли жити у війні”.

Ця історія починається у перший день війни. На 41 тижні вагітності Валерія з чоловіком поїхали до пологового на огляд. Лікарі подивилися жінку і відправили пару додому, де вони забрали речі і повернулись до лікарні, поки функціонували транспортні шляхи. Наступного ранку жінку простимулювали до пологів медичним шляхом, почалися перейми та відійшли води. Від перших перейм до знайомства з сином пройшло 16 годин. Не звачаючи на атаку у бік Києва, під час пологів вся бригада лікарів була з породіллю - лікар, помічниця, акушер.

26 лютого о першій годині ночі на світ з’явився промінчик світла - маленький Лука. 

“Це якесь диво. Радісна втома від довгих пологів, але те, що народилось таке чудо, диво, щось неймовірне”. 

У пари було декілька варіантів як назвати сина, остаточне рішення прийняли, коли познайомились особисто. Для цієї сім’і Лука - промінь світла.

“Дитина народилась в такий темний час, рано вранці - це промінь в нашому житті”. 

Наступні десять днів хлопчик з Мамою провели у реанімації через ускладнення під час пологів. Дитина потребувала постійно вентиляції легенів - апарати ШВЛ та кисневі балони не можливо було знести до підвального укриття. Коли спрацьовували сирени і всі бігли у бомбосховище, Мами залишалися біля своїх дітей не сьомому поверсі, де був єдиний доступ до кисню. 

“Був вибір, що ти залишаєш малюка на 7-му поверсі, а сам, рятуючи своє життя, біжиш вниз, у сховище. Або відключаєш його від ШВЛ, або залишаєш під обстріли. От вибирай. Мами залишалися біля дітей”.

З першої київської обласної лікарні Валерія з Лукою поїхали не додому, а до дитячої лікарні Охмадит, де провели наступний місяць. Тут вже було облаштоване бомбосховище, куди можна було спускатися разом з дітками. Йшов дванадцятий день війни. 

“Нашому малюку потрібні були спеціальні ліки, у Києві їх неможливо було знайти. Мій чоловік по 10 годин в черзі стояв в аптеку. Знайшли ліки в Дніпрі, нам їх передавали з воєнними”. 

В той час сервіси доставки до Києву не працювали, розклад евакуаційних потягів постійно змінювався, а часу на очікування у маленького Луки не було. В Охмадиті у Мами з сином вже склався план дій на випадок сирен чи обстрілів, було розуміння що робити. У бомбосховищі облаштували лампи та столики для немовлят, які потребували спеціального догляду. Ніхто не звик до війни, персонал намагався налагодити лікарняний побут в нових умовах.

Коли почалися обстріли лікарі виписали всіх дітей, яким батьки могли організувати терапію вдома. У відділенні інтенсивної терапії, де лежали Валерія з Лукою, залишилось тільки 6 маленьких пацієнтів з Мамами. 

Тут ніхто не ділився своїми історіями, всі знали, що просто так у Охмадит попасти не можна, це місце де лікують складні дитячі захворювання. На те, щоб ділитися своїми емоціями та почуттями у жінок не було часу. Короткі розмови були довкола спусків у підвал під час сирен та обстрілів, або обговорення поточної ситуації у країні - всім хотілося миру, щоб все якскоріше закінчилось. Це було звичайним бажанням.

“Я сміялась, що ми як у тюрмі: прийшли, 5 хвилин на зустріч, все, - пока”. 

Чоловік приходив до родини кожні два-три дні, привозив речі, забирав непотрібне. Зв’язок підтримували по телефону. В перший місяць Валерія приводила себе у норму, групувалася, було тяжко.Бувало, плакала вночі, від емоцій було нікуди дітися. В якийсь момент через тонус та зібраність прорвалась напруга та стрес. Вони вийшли зі сльозами та воєм на одинці.

“Ти народила і хочеш пестити свою дитину. А в тебе війна, дитина в лікарні, все скомкалося. Любові менше не стало, але якщо б не війна, воно легше б все переносилось, а так ти психологічно пригнічений, дитина ж це теж відчуває”.

Зібратися молодій Мамі допомогали лікарі та маленький син. Вона розуміла, що не може просто розкиснути. Це тримало та спонукало брати себе в руки, продовжувати жити ненормальним повсякденням, струмувати таким чином свій розпач. Дівчатам, які зараз ще вагітні, Валерія бажає сталевої витримки, щоб це все пережити і виростити нормальних дітей.

“Умови складні, не ті, які були б в мирний час: у тій лікарні, куди ти планувала їхати, з тими лікарями, з якими ти планувала народжувати. Все змінилося і це дуже тяжко”.
Через місяць прийшла планова виписка, маленькому Луці дали ліки та призначення на обстеження, які можна було проводити у звичайних амбулаторіях по місцю проживання. Стан дитини дозволяв покинути лікарню. Бабуся та дідусь, які приїхали до Києва ще на пологи, нарешті змогли побачити онука - весь цей час вони жили вдома у молодих батьків чекаючи на зустріч зі світлом. Ситуація у Києві також змінилася, стало спокійніше. Люди почали задумуватися над тим, повертатися чи ні.

“Він бере всю увагу на себе, по іншому неможливо. Дуже хочеться спати та відпочити, і щоб вся ця війна та жах  - вони закінчилися. Тоді було б спокійніше та наша реабілітація краще проходила. Але відкривається якийсь таємний ресурс,і він дає енергію”.

Елементарні речі стали викликом. У мирний час звернутися до профільного фахівця, здати аналізи, зробити обстеження не було проблемою. Зараз кожен крок - це складнощі.

Лікарі пороз’їжджалися, лабораторії не працюють, бо в них немає реактивів, місця проведння обстежень зачинені по тих же причинах. Розслабитися сім’ї не вдалося, навіть коли вони повернулися додому.

Мама радіє, що дитина поруч, але дитині вся увага, весь клопіт, все для неї. 

“Вся наша родина їм пишається, що він народився в такий складний час і вже пройшов такий непростий шлях. Він боєць”.

Побажання сину

Щоб те що він вже пережив за цей місяць - оце було найстрашніше в його житті. 

Хочу побажати щастя, щасливої, легкої долі. Добрих людей, щоб зустрічалися на шляху, і здоров'я. Дитині можна побажати тільки всього доброго, найкращого, легкого, світлого, чудового і мирного.

Мене охопив жах, що у цьому хаосі я можу не знайти свою дитину. Історія Мами та сина, народженого у перші години вторгнення

24 лютого, Київ, Україна

Коли треба рятувати дітей, багато цінностей стають другорядними - вже другий місяць поспіль українські Мами роблять все можливе, щоб у їхніх дітей було майбутнє. Материнський героїзм - це не чорно-білий простір, тут кожен вибір полягає в тому, щоб  “врятувати будь-якою ціною”. Сьогодні історія Мами, яка була у гарячих точках, і народила у перші години війни. Вона побажала залишитися інкогніто.

“Я відгукнулася на ідею, бо мені здається, що ми не достатньо подякували лікарям, які допомогли народитися нашим діткам. Для нас лікарі зробили подвиг, це правда”.

Для цієї жінки очікування дитини було дуже важливим - їй майже 40. За спиною 22 роки божевільної кар’єри, 8 країн та міст. Коли вона завагітніла, стало зрозуміло, що це особливий момент. 

За чотири тижні до пологів, коли інформаційна війна була на піку, майбутня Мама почала панікувати - чи той пологовий вибрано, чи є там бомбосховище. У лікарнях замислювались на тему : “Чи буде війна”, але ніхто не мав конкретного плану дій на цей випадок. 

У героїні, як і багатьох інших українців, абсолютно не було віри в те, що війна буде. Її чоловік активно просив готуватися: щоб друга машина стояла у дворі, щоб у будинку було розчищено підвал; вмовляв виїхати всіма можливим способами. Але жінка не хотіла мати непрогнозованих наслідків чи ускладнень під час пологів, вона хотіла народжувати в свого лікаря, в своїй клініці.

“Для мене, як для людини, яка була в Афганістані, Донецьку, та в інших гарячих точках, таке відношення до ситуації з боку лікарів було дивним.

Коли ми питали, «Що буде, якщо почнеться війна?», у відповідь на мене дивились лагідно, як на навіжену”.

4.55 ранку 24 лютого, президент росії анонсував проведення спеціальної операції по звільненню України від геноциду київського режиму. За годину армія окупантів випустила ракети по Києву, Харкову, Одесі,  та розтягнулася вздовж всього спільного з Україною кордону на півтори тисячі кілометрів. У журналістів почався робочий день, який не закінчується і досі.

“О п’ятій сорок шість, в районі Осокорки, де ми живемо, почули два вибухи. Не можу сказати, що вікна захитались, але чоловік прокинувся та взявся читати новини - він очікував, на відміну від мене. Я вийшла до вбиральні та закричала - побачила масивну кровотечу внизу животу. Ми поїхали до пологовогу. Дорогою помітили декілька важливих речей. Було дуже багато машин, як для такого часу зранку - частина людей вже розуміла, що відбувається, та почала виїжджати з причепами та багажниками. Я пригадую це тільки зараз”.

До війни у кожної мами була красива дата, в яку вона мріяла народити - 22.02.2022. Саме в цей день на огляді в лікарні нашій героїні не зробили УЗД та пропустили ускладнення.

Після прибуття до пологового будинку,  її оглянули та поставили на контроль кожні дві години. Діагнози: маловоддя, відшарування плаценти та кровотеча. Вердикт лікарів: “У вас 45 хвилин, щоб зробити кесарів розтин”. Термінова операція. Поки майбутній мамі робили загальний наркоз, щоб виключити втрату крові та дитини, її чоловік спостерігав занепокоєння лікарів. Вони не знали, що буде далі. Героїня була першою, кому зробили кесарів розтин з початку війни. Одразу  за нею до приватного пологового будинку Isida почали їхати жінки звідусіль з проханням зробити термінову операцію, щоб врятувати дітей та виключити пологи у дорозі.

Багато породіль надходило з масивними кровотечами на фоні стресу. 25 числа, на другий день війни, у клініці було зроблено рекордну кількість операцій на день за всю практику.

Ця приватна лікарня, як і інші в місті, приймали всіх вагітних без виключення та контракту.

“Коли мене привезли на операцію, чоловік переживав, що зараз всі запанікують та не зможуть зробити кесарів розтин нормально. Це побачив директор клініки, його кабінет на одному поверсі з реанімацією. Він запросив чоловіка до себе, посадив, пригостив кавою, вони повернулися, коли я прийшла до тями та промовив: «Я ж вам казав, все буде добре». Це надзвичайні люди. Я встигла пройти операцію у більш-менш нормальному режимі - на верхньому поверсі, з нормальною вентиляцією, з повним складом лікарів. Як тільки закінчився мій розтин, почалися флуктуації”.

У післяопераційній палаті, де Мама відновлювалась після пологів, чоловік шукав слова, якими повідомити про початок війни. На ранок дитину не показали через важкий стан після наркозу, і почали екстрену евакуацію через військові тривоги та вибухи поруч. “Пройшло 12-15 годин після операції, нас починають спускати у підвал-бомбосховище. Завідуюча сказала, що всіх діток вже спустили і наразі наша черга. Більшість дівчат ще навіть не вставало після операцій. Умов для переміщення такої кількості породіль просто не було.

Коли, ми спускалися у сховище, я запанікувала, почала кричати, мене охопив жах - що у цьому хаосі я можу не знайти свою дитину, я навіть не знаю як вона виглядає. Я не встигла її побачити. Поки я не стала над своїм боксиком, не вчепилася у нього руками, не заспокоїлась. Тільки коли всі розселилися, прийшла до тями”.

У підвалі приватного пологового Isida опинилося 35 жінок: ті, що народили протягом останніх трьох діб, хто лежав на збереженні, ті, хто з маленькими недоношеними дітками, ті, хто потрапив цього ж  дня. 26 лютого з міркувань безпеки у Києві почалася комендантська година тривалістю півтори доби з 17:00 суботи до 8:00 ранку понеділка. Ніхто не мав можливості виїхати.

У випадку цієї Мами, бомбосховище - це мінус перший поверх, де була їдальня для персоналу та лабораторії. Всі лежали вздовж коридору по обидва боки живими ланцюгами з породіль та боксиків з немовлятами. Діток, які були під наглядом неонатологів, було зібрано в окреме приміщення їдальні - його назвали «дитяча». У підвалі обладнали хірургічне відділення, хоча старалися максимально оперувати нагорі на свій ризик, щоб знизити вірогідність зараження. Хто міг - народжував унизу. Тут також була кухня для забезпечення пацієнтів та персоналу. Близька 70% жінок були з чоловіками - планували спільні пологи. Для персоналу -  це подвійне навантаження по забезпеченню харчами.

Звукоізоляції ніякої - якщо заходилося плакати немовля, його підхоплювали всі.

“У мене почуття провини, мені здається, що ми не достатньо подякували лікарям. Фактично, вони булу на зміні чотири доби, всі ці дні з п’ятниці по понеділка. З 24го лютого вони без зупину допомагали народжувати, відновлюватися, лікували, капали, кололи, пробігали по цьому коридору, щоб заспокоїти наших дітей”.

Чоловіки швидко організували свій клуб та обмінювалися інформацією кожного вечора, намагалися не тривожити молодих Мам жахливими новинами. Ніхто не розумів, як зможе виїхати, і коли закінчиться комендантська година.

“У мене дуже жвавий чоловік. Він знайшов якийсь закапелочок у коридорі та каже: «я знайшов нам закуточок люкс». Свого часу ми знімали палату люкс у пологовому, він продовжував жартувати на цю тему. Ми перебралися туди утрьох, з нами була ще моя подруга”.

Урочиста виписка сталася вранці 28го лютого, по закінченню рекордно-довгої комендантської години. Родині треба було повертатися на лівий берег через усе місто та відкритий для обстрілів міст.

“Місто стало іншим - ми поїхали з одного міста у пологовий будинок, а повернулися до зовсім іншого, напханого протитанковими їжаками.”

“Люди мобілізувалися, на мосту була неймовірна кількість військових, техніка їхала просто по зустрічній смузі. Дві з половиною години ми простояли на Південному мосту, здавалось, що ми сидимо на голій арені і зараз можуть почати підривати та обстрілювати, а ми прямо тут, і ми стоїмо, і у нас на руках немовля, йому чотири дні”.

Дорогою родина забрала котів подруги, подругу з мамою, та ще тиждень прожила у своєму будинку, поки не стало чутно вибухи занадто близько і почали деренчати вікна. Підвал виявився захолодним для маленького сина. Не зважаючи на небезпеку пересування, наявність КП та перших випадків розстрілу цивільних під час спроб евакуюватися, коли немовляті було 11 днів, сьомого березня, родина з друзями прийняла рішення виїхати з Києва до Західної України. Батьки героїні разом з бабусею були у Харкові та відмовилися евакуюватися, надсилали фотозвіти про допомогу волонтерів. Батьки чоловіка вирішили залишитися на рідній території та доглянути будинок дітей на час від’їзду.

Дорога до нового дому зайняла три доби. Коли родина дісталася орендованого житла, вони опинилися на вулиці - квартира вже була зайнята. Далі були ночівлі у друзів та клієнтів. Простору для ночівлі на кордоні України, Румунії та Угорщини у містечку Виноградів не було, притулок знайшовся у католицькому храмі. Тут малюку знайшли гідний транспорт - візочком родина користується до сих пір. У подарок дісталися і речі для дорослих.

“Ми майже нічого не взяли, окрім необхідного для дитини. Всі були дуже чуйні. нас познайомили з людьми, у яких ми орендували половину будинка. Тут ми прожили ще тиждень, коли вибухи прийшли до Львову та Ужгороду. Чоловік наполіг на тому, щоб ми поїхали. Він залишився, хотів бути корисним всередині країни”.

Мама дочекалася бабусю, якій на дорогу знадобилося дві доби, сіла за кермо та виїхала у напрямку Болгарії. Дорога Україна - Румунія - Болгарія зайняла три дні.

“Треба розуміти, прокидаються якісь неймовірні сили, ти взагалі, ні на шо не звертаєш уваги, якщо треба вивезти дитину.  Годуюча мама за кермом три доби поспіль, після кесаревого розтину - це авантюра”.

Побажання сину

Напередодні пологів, я записала колискову. В перший раз українською, зазвичай я пишу пісні англійською - це моє хобі. “Що чекає тебе, любий, та як складеться доля твоя. До яких країн та людей стежками приведе тебе земля” - я задавалася питаннями, що чекає сина, яка перспектива. Материнське серце вже тоді відчувало, що не все так однозначно - не так як ми плануємо.

Я хочу побажати, щоб люди, які будуть зустрічатися на його шляху, відкривали свої серця та двері.

Хотілося б, щоб витримка, якої він зараз вимушено набув, знадобилася йому виключно у мирних цілях. Щоб цей перший місяць його життя  був найскладнішим в його житті, і він вже гідно його пройшов 

Як юному мандрівникові, бажаємо, щоб світ був перед ним відкритий. Я не знаю дітей, які б у перші тижні життя перетнули стільки кордонів, бачили стільки всього, мали б стільки знайомств.

Хочеться, щоб ми навчились не зважаючи ні на що знаходити спільну мову, щоб це було над ідеологією, політикою, над усім. 

Ім’я для малюка вибрали універсальне: міжнародне з одного боку, з шаною до єврейських коренів, з іншого.