Або відключаєш його від ШВЛ, або залишаєш під обстріли. От вибирай. Мами залишалися біля дітей. Історія Валерії та Луки

26 лютого, Київ, Україна

“Гатили по Святошино, по Шулявці, а ми народжували, сирени були одна за одною. Я була виснажена, вирішила нікуди не ходити, народжувати на третьому чи четвертому поверсі, не в підвалі. Я не хотіла туди, там ще не було нічого облаштовано, тільки склад якогось хламу. Це було емоційне рішення, але я хотіла народжувати в нормальних умовах, хоч і під сирени. Ми не привикли жити у війні”.

Ця історія починається у перший день війни. На 41 тижні вагітності Валерія з чоловіком поїхали до пологового на огляд. Лікарі подивилися жінку і відправили пару додому, де вони забрали речі і повернулись до лікарні, поки функціонували транспортні шляхи. Наступного ранку жінку простимулювали до пологів медичним шляхом, почалися перейми та відійшли води. Від перших перейм до знайомства з сином пройшло 16 годин. Не звачаючи на атаку у бік Києва, під час пологів вся бригада лікарів була з породіллю - лікар, помічниця, акушер.

26 лютого о першій годині ночі на світ з’явився промінчик світла - маленький Лука. 

“Це якесь диво. Радісна втома від довгих пологів, але те, що народилось таке чудо, диво, щось неймовірне”. 

У пари було декілька варіантів як назвати сина, остаточне рішення прийняли, коли познайомились особисто. Для цієї сім’і Лука - промінь світла.

“Дитина народилась в такий темний час, рано вранці - це промінь в нашому житті”. 

Наступні десять днів хлопчик з Мамою провели у реанімації через ускладнення під час пологів. Дитина потребувала постійно вентиляції легенів - апарати ШВЛ та кисневі балони не можливо було знести до підвального укриття. Коли спрацьовували сирени і всі бігли у бомбосховище, Мами залишалися біля своїх дітей не сьомому поверсі, де був єдиний доступ до кисню. 

“Був вибір, що ти залишаєш малюка на 7-му поверсі, а сам, рятуючи своє життя, біжиш вниз, у сховище. Або відключаєш його від ШВЛ, або залишаєш під обстріли. От вибирай. Мами залишалися біля дітей”.

З першої київської обласної лікарні Валерія з Лукою поїхали не додому, а до дитячої лікарні Охмадит, де провели наступний місяць. Тут вже було облаштоване бомбосховище, куди можна було спускатися разом з дітками. Йшов дванадцятий день війни. 

“Нашому малюку потрібні були спеціальні ліки, у Києві їх неможливо було знайти. Мій чоловік по 10 годин в черзі стояв в аптеку. Знайшли ліки в Дніпрі, нам їх передавали з воєнними”. 

В той час сервіси доставки до Києву не працювали, розклад евакуаційних потягів постійно змінювався, а часу на очікування у маленького Луки не було. В Охмадиті у Мами з сином вже склався план дій на випадок сирен чи обстрілів, було розуміння що робити. У бомбосховищі облаштували лампи та столики для немовлят, які потребували спеціального догляду. Ніхто не звик до війни, персонал намагався налагодити лікарняний побут в нових умовах.

Коли почалися обстріли лікарі виписали всіх дітей, яким батьки могли організувати терапію вдома. У відділенні інтенсивної терапії, де лежали Валерія з Лукою, залишилось тільки 6 маленьких пацієнтів з Мамами. 

Тут ніхто не ділився своїми історіями, всі знали, що просто так у Охмадит попасти не можна, це місце де лікують складні дитячі захворювання. На те, щоб ділитися своїми емоціями та почуттями у жінок не було часу. Короткі розмови були довкола спусків у підвал під час сирен та обстрілів, або обговорення поточної ситуації у країні - всім хотілося миру, щоб все якскоріше закінчилось. Це було звичайним бажанням.

“Я сміялась, що ми як у тюрмі: прийшли, 5 хвилин на зустріч, все, - пока”. 

Чоловік приходив до родини кожні два-три дні, привозив речі, забирав непотрібне. Зв’язок підтримували по телефону. В перший місяць Валерія приводила себе у норму, групувалася, було тяжко.Бувало, плакала вночі, від емоцій було нікуди дітися. В якийсь момент через тонус та зібраність прорвалась напруга та стрес. Вони вийшли зі сльозами та воєм на одинці.

“Ти народила і хочеш пестити свою дитину. А в тебе війна, дитина в лікарні, все скомкалося. Любові менше не стало, але якщо б не війна, воно легше б все переносилось, а так ти психологічно пригнічений, дитина ж це теж відчуває”.

Зібратися молодій Мамі допомогали лікарі та маленький син. Вона розуміла, що не може просто розкиснути. Це тримало та спонукало брати себе в руки, продовжувати жити ненормальним повсякденням, струмувати таким чином свій розпач. Дівчатам, які зараз ще вагітні, Валерія бажає сталевої витримки, щоб це все пережити і виростити нормальних дітей.

“Умови складні, не ті, які були б в мирний час: у тій лікарні, куди ти планувала їхати, з тими лікарями, з якими ти планувала народжувати. Все змінилося і це дуже тяжко”.
Через місяць прийшла планова виписка, маленькому Луці дали ліки та призначення на обстеження, які можна було проводити у звичайних амбулаторіях по місцю проживання. Стан дитини дозволяв покинути лікарню. Бабуся та дідусь, які приїхали до Києва ще на пологи, нарешті змогли побачити онука - весь цей час вони жили вдома у молодих батьків чекаючи на зустріч зі світлом. Ситуація у Києві також змінилася, стало спокійніше. Люди почали задумуватися над тим, повертатися чи ні.

“Він бере всю увагу на себе, по іншому неможливо. Дуже хочеться спати та відпочити, і щоб вся ця війна та жах  - вони закінчилися. Тоді було б спокійніше та наша реабілітація краще проходила. Але відкривається якийсь таємний ресурс,і він дає енергію”.

Елементарні речі стали викликом. У мирний час звернутися до профільного фахівця, здати аналізи, зробити обстеження не було проблемою. Зараз кожен крок - це складнощі.

Лікарі пороз’їжджалися, лабораторії не працюють, бо в них немає реактивів, місця проведння обстежень зачинені по тих же причинах. Розслабитися сім’ї не вдалося, навіть коли вони повернулися додому.

Мама радіє, що дитина поруч, але дитині вся увага, весь клопіт, все для неї. 

“Вся наша родина їм пишається, що він народився в такий складний час і вже пройшов такий непростий шлях. Він боєць”.

Побажання сину

Щоб те що він вже пережив за цей місяць - оце було найстрашніше в його житті. 

Хочу побажати щастя, щасливої, легкої долі. Добрих людей, щоб зустрічалися на шляху, і здоров'я. Дитині можна побажати тільки всього доброго, найкращого, легкого, світлого, чудового і мирного.