Мене взагалі не цікавило, що там навколо. Історія Кристина на Марти вагою 2 килограми
1 березня, Київ, Україна
Історія Христини - це оповідь боротьби за виживання крихітки вагою всього 2100 грамів. До початку війни жінка займалася нутриціологією, супроводжувала інших в період планування вагітності, під час неї та після пологів. Свою дитину планувала народити вдома. Вся родина до останнього не вірила, що може статися війна.
“В мене чоловік жартував, що вагітні з іншої планети - налаштовані тільки на те, щоб виношувати дитину. Все інше навколо їх не стосується. Я була дуже спокійна”.
Кристина з чоловіком жили у спальному районі Києва «Виноградар», сюди війна прийшла пізніше. Перші дні люди продовжували гуляти на вулиці, діти гратися на майданчиках, сонце привітно гріло. В цей час російські війська атакували Мелітополь, підійшли до Харкова, просувалися до Чернігова, почалася битва за Ірпінь та Гостомель, звідки ми дізнаємося про перші військові злочини через місяць після їх звільнення.
“Не було такого враження, що війна, вибухи. Це вже пізніше було. А на початку – ні”.
Тому якось зранку нам батьки зателефонували, мовляв, збирайте речі, давайте виїжджати. А потім побачили ці затори і вирішили, будемо поки вдома. Так спокійніше.
“Був один день, коли були вибухи і ми були в бомбосховищі. Після того я сказала, що будемо сидіти вдома, у ванній, в коридорі, але – вдома. Там складно: темно, пильно, багато людей малі діти – важка атмосфера”.
Першого березня, на 36 тижні вагітності, о 7 ранку, у Кристини відійшли води. Так рано пологів ніхто не чекав - не було жодних передвісників. Батьки знали, що в них має народитися дуже мала дитина - це спадкове. Акушерка вже поїхала з Києва. Маленька вага та ранній термін - було вирішено народжувати у пологовому, який знаходився у 7 хвилинах ходьби від дому. Весь день майбутні батьки були вдома, чоловік пакував сумки та документи, ходив на розвідку до лікарні. Кристина була вся в собі, зосереджена на переймах.
“Мене взагалі не цікавило, що там навколо, що там за вікном”.
В цей день в Києві вже діяла комендантська година - потрібно було встигнути дістатися до пологового до восьмої години. За 15 хвилин до початку комендантської години чоловік вмовив Христину іти.
Пара вирушила до пологового пішки, зупиняючись на переймах. Було темно, людей вже не було.
По дорозі зустрічалась тероборона - воєнізовані волонтерські загони, які були створені по всій Україні для підтримки безпеки. Коли Христина згадує їхню подорож, то посміхається, каже тоді їй також було весело. В пологовому лікарі були на зміні вже четверту добу, відчувалася втома та напруга. Христина боялася, що перейми перестануть іти через стрес. Для неї було важливо народити природнім шляхом. Коли майбутня Мама опинилася в лікарні розкриття було замале - лише два сантиметри. На щастя, лікар не намагався прискорити події:
«Це Ваші пологи, Ви можете проживати їх як хочете, можете робити все, що захочете. Ось Ваша акушерка, вона буде заходити час від часу. Якщо щось треба, питайте».
Пара виключила світло, жартувала, Христина їла горішки та фініки, взяті з дому, пила чай. Розслаблена атмосфера тривала до першої повітряної тривоги, коли всіх спустили в підвал. Тут були ті, які вже народили, і ті, хто після операцій, а також вагітні. Пара розмістилася на кушетці, заповнювати всі документи та медичні згоди. Тривога була короткою, перейми стали сильніші і Христина з чоловіком повернулися до пологової зали.
“Тим, кому доводиться народжувати в підвалі, можна поспівчувати. Це дійсно важко, там навіть просто перебувати важко”.
Об 11 ночі Христині зробили ще один огляд та КТГ. Розкриття було вже 7 сантиметрів. За дві години, 2го березня о 1 годині 11 хвилин на світ з’явилася крихітна Марта.
Два кілограми та сто грамів щастя, довжиною 45 сантиметрів. Побоювання батьків та лікарів не справдилися - маленька змогла дихати самостійно.
Її першою пелюшкою стала Татова футболка, а першим ліжечком – Мамині груди.
“Це взагалі такий коктейль почуттів. Сакральні моменти, неможливо описати. Вона така маленька, вона моя дитина. Таке відчуття, що все вийшло так, як я хотіла, природно, що з дитинкою все добре, вона дихає, така мокренька, маленька, голова довга. В нас взагалі пологи дуже щасливо пройшли. Труднощі почались потім вже”.
Ім’я Марта донечка отримала вже дома.
Перші дві години батьки провели з малям у палаті, потім знову спустилися у підвал через тривогу. Наступного ранку, сім’я на таксі поїхали додому. Хотілося уникнути тривог, спускань у підвали, болючої атмосфери страху. В пологовому лікарі переживали, як буде їсти маленька, чи потрібна суміш, чи справляться батьки. Вдома чекали перші труднощі - у крихітки не було сил смоктати молоко. Вона плакала та нервувалась.
Вага спустилась до кіло вісімсот дев’яноста п’ять, що далеко за межами безпечної норми.
Почалися постійні вибухи за вікном з боку Гостомеля та Бучі. Через закриті вікна та розташування квартири їх було майже не чутно всередині. Кожного разу, коли чоловік виходив в магазин чи аптеку, до якої було годину пішки, Христина чула снаряди через телефон. Батьки почали вмовляти виїжджати до Закарпаття.
Коли Марті було 9 днів, українські ПВО збили дві ракети зовсім поруч, було дуже голосно.
“Моя дитина здригнулась уві сні, в мене сльози градом - як це так, така мала дитина і прокидається від того, що збили ракети. Треба щось робити. Ми подзвонили батькам, що, ми готові їхати”.
Молодій сім’ї пощастило. За тридцять хвилин знайомий батьків виїжджав на Вінницю, і в нього в бусі було місце. Вони зібралися за 30 хвилин, з дитиною на руках. Покидали, що встигли - одяг для малечі, пелюшки (бо вона була замала для дитячих речей), штани, футболки, 1 светр, та дивом знайдений молоковідсмоктувач. Під під’їздом родину застало відлуння вибухів. З того часу небезпека прийшла і до їхнього району.
Дорога до Вінниці була складною: холодна машина, необхідність зцежувати молоко, маля, яке плаче весь час від спраги , закутане від можливих ударів та протягів у шари ковдр. Ночівля у незнайомих людей. Потім ще чотирнадцять годин до безпечного Ужгорода.
“Дитина плакала дуже багато. Я плакала тому, що ми взагалі виїхали. Спершу в мене була така спокійна дитина, а тепер відмовлялась їсти навіть із піпетки”.
Перший тиждень по приїзду - суцільні зважування, зціжування та годування, і так по колу. Тиша та спокій містечка за декілька днів передалися і малечі. Марта почала набирати вагу, самостійно смоктати та їсти молоко з грудей. Вже другий місяць Христина з Мартою та чоловіком живуть у незвичних умовах у чужих людей. Тут є гаряча, холодна вода, та плита, але не має пральної машинки. Молода Мама мріє потрапити назад додому. Сумує за тим гніздом, яке вона встигла звити для своєї доньки.
“Мене спочатку накривало, навіть з таких речей, як так, така маленька дитина, а ми спимо на чужій постілі. Доводилось виходити з того, що є - три пелюшки з собою, немає можливості випрати. Це дискомфорт”.
Христина переживала, що не змогла забезпечити дитинці щасливі перші тижні. Чоловік натомість радив менше сварити, а більше дякувати собі.
“Ти завжди з нею поруч, вона завжди на ручках, ти її годуєш груддю, не дивлячись на те, що це так важко далось». Навіть під час війни, коли не зрозуміло що завтра, Мами продовжують боротися за грудне годування та збереження контакту з малюками. В умовах стресу та невизначеності - це не примха, а можливість прогодувати чистою їжею дитину за будь яких умов.
Молода Мама почала на цьому концентруватися - стало легше. Поки Христина боролася за життя доньки, чоловік займався роботою та всіма побутовими питаннями.
“Я дуже вдячна йому, за те, що в мене була така можливість - бути з донечкою 24/7, в тісному контакті”.
Коли я пишу цю історію, Маленькій Марті вже шість тижнів і її вага 3 кілограми 370 грамів більше не викликає побоювання батьків та лікарів. Христина радіє складочкам, м’якенькій попі та ніжкам свого малюка.
“Мені здається, що в нас вийшла дуже щаслива історія”.
Коли ми закінчуємо бесіду з Христиною, маленька Марта починає прокидатися від денного сну і долучатися до бесіди своїм ніжним муркотінням.
Побажання донечці
Щоб вона мала повну чашу любові всередині себе. І щоб це направляло її в усьому, що вона робить. Щоб керувалась тією любов’ю, щоб ця любов її вела по всьому життю. В її дитинство ми вкладаємо якомога більше цієї любові.
