Мене охопив жах, що у цьому хаосі я можу не знайти свою дитину. Історія Мами та сина, народженого у перші години вторгнення

24 лютого, Київ, Україна

Коли треба рятувати дітей, багато цінностей стають другорядними - вже другий місяць поспіль українські Мами роблять все можливе, щоб у їхніх дітей було майбутнє. Материнський героїзм - це не чорно-білий простір, тут кожен вибір полягає в тому, щоб  “врятувати будь-якою ціною”. Сьогодні історія Мами, яка була у гарячих точках, і народила у перші години війни. Вона побажала залишитися інкогніто.

“Я відгукнулася на ідею, бо мені здається, що ми не достатньо подякували лікарям, які допомогли народитися нашим діткам. Для нас лікарі зробили подвиг, це правда”.

Для цієї жінки очікування дитини було дуже важливим - їй майже 40. За спиною 22 роки божевільної кар’єри, 8 країн та міст. Коли вона завагітніла, стало зрозуміло, що це особливий момент. 

За чотири тижні до пологів, коли інформаційна війна була на піку, майбутня Мама почала панікувати - чи той пологовий вибрано, чи є там бомбосховище. У лікарнях замислювались на тему : “Чи буде війна”, але ніхто не мав конкретного плану дій на цей випадок. 

У героїні, як і багатьох інших українців, абсолютно не було віри в те, що війна буде. Її чоловік активно просив готуватися: щоб друга машина стояла у дворі, щоб у будинку було розчищено підвал; вмовляв виїхати всіма можливим способами. Але жінка не хотіла мати непрогнозованих наслідків чи ускладнень під час пологів, вона хотіла народжувати в свого лікаря, в своїй клініці.

“Для мене, як для людини, яка була в Афганістані, Донецьку, та в інших гарячих точках, таке відношення до ситуації з боку лікарів було дивним.

Коли ми питали, «Що буде, якщо почнеться війна?», у відповідь на мене дивились лагідно, як на навіжену”.

4.55 ранку 24 лютого, президент росії анонсував проведення спеціальної операції по звільненню України від геноциду київського режиму. За годину армія окупантів випустила ракети по Києву, Харкову, Одесі,  та розтягнулася вздовж всього спільного з Україною кордону на півтори тисячі кілометрів. У журналістів почався робочий день, який не закінчується і досі.

“О п’ятій сорок шість, в районі Осокорки, де ми живемо, почули два вибухи. Не можу сказати, що вікна захитались, але чоловік прокинувся та взявся читати новини - він очікував, на відміну від мене. Я вийшла до вбиральні та закричала - побачила масивну кровотечу внизу животу. Ми поїхали до пологовогу. Дорогою помітили декілька важливих речей. Було дуже багато машин, як для такого часу зранку - частина людей вже розуміла, що відбувається, та почала виїжджати з причепами та багажниками. Я пригадую це тільки зараз”.

До війни у кожної мами була красива дата, в яку вона мріяла народити - 22.02.2022. Саме в цей день на огляді в лікарні нашій героїні не зробили УЗД та пропустили ускладнення.

Після прибуття до пологового будинку,  її оглянули та поставили на контроль кожні дві години. Діагнози: маловоддя, відшарування плаценти та кровотеча. Вердикт лікарів: “У вас 45 хвилин, щоб зробити кесарів розтин”. Термінова операція. Поки майбутній мамі робили загальний наркоз, щоб виключити втрату крові та дитини, її чоловік спостерігав занепокоєння лікарів. Вони не знали, що буде далі. Героїня була першою, кому зробили кесарів розтин з початку війни. Одразу  за нею до приватного пологового будинку Isida почали їхати жінки звідусіль з проханням зробити термінову операцію, щоб врятувати дітей та виключити пологи у дорозі.

Багато породіль надходило з масивними кровотечами на фоні стресу. 25 числа, на другий день війни, у клініці було зроблено рекордну кількість операцій на день за всю практику.

Ця приватна лікарня, як і інші в місті, приймали всіх вагітних без виключення та контракту.

“Коли мене привезли на операцію, чоловік переживав, що зараз всі запанікують та не зможуть зробити кесарів розтин нормально. Це побачив директор клініки, його кабінет на одному поверсі з реанімацією. Він запросив чоловіка до себе, посадив, пригостив кавою, вони повернулися, коли я прийшла до тями та промовив: «Я ж вам казав, все буде добре». Це надзвичайні люди. Я встигла пройти операцію у більш-менш нормальному режимі - на верхньому поверсі, з нормальною вентиляцією, з повним складом лікарів. Як тільки закінчився мій розтин, почалися флуктуації”.

У післяопераційній палаті, де Мама відновлювалась після пологів, чоловік шукав слова, якими повідомити про початок війни. На ранок дитину не показали через важкий стан після наркозу, і почали екстрену евакуацію через військові тривоги та вибухи поруч. “Пройшло 12-15 годин після операції, нас починають спускати у підвал-бомбосховище. Завідуюча сказала, що всіх діток вже спустили і наразі наша черга. Більшість дівчат ще навіть не вставало після операцій. Умов для переміщення такої кількості породіль просто не було.

Коли, ми спускалися у сховище, я запанікувала, почала кричати, мене охопив жах - що у цьому хаосі я можу не знайти свою дитину, я навіть не знаю як вона виглядає. Я не встигла її побачити. Поки я не стала над своїм боксиком, не вчепилася у нього руками, не заспокоїлась. Тільки коли всі розселилися, прийшла до тями”.

У підвалі приватного пологового Isida опинилося 35 жінок: ті, що народили протягом останніх трьох діб, хто лежав на збереженні, ті, хто з маленькими недоношеними дітками, ті, хто потрапив цього ж  дня. 26 лютого з міркувань безпеки у Києві почалася комендантська година тривалістю півтори доби з 17:00 суботи до 8:00 ранку понеділка. Ніхто не мав можливості виїхати.

У випадку цієї Мами, бомбосховище - це мінус перший поверх, де була їдальня для персоналу та лабораторії. Всі лежали вздовж коридору по обидва боки живими ланцюгами з породіль та боксиків з немовлятами. Діток, які були під наглядом неонатологів, було зібрано в окреме приміщення їдальні - його назвали «дитяча». У підвалі обладнали хірургічне відділення, хоча старалися максимально оперувати нагорі на свій ризик, щоб знизити вірогідність зараження. Хто міг - народжував унизу. Тут також була кухня для забезпечення пацієнтів та персоналу. Близька 70% жінок були з чоловіками - планували спільні пологи. Для персоналу -  це подвійне навантаження по забезпеченню харчами.

Звукоізоляції ніякої - якщо заходилося плакати немовля, його підхоплювали всі.

“У мене почуття провини, мені здається, що ми не достатньо подякували лікарям. Фактично, вони булу на зміні чотири доби, всі ці дні з п’ятниці по понеділка. З 24го лютого вони без зупину допомагали народжувати, відновлюватися, лікували, капали, кололи, пробігали по цьому коридору, щоб заспокоїти наших дітей”.

Чоловіки швидко організували свій клуб та обмінювалися інформацією кожного вечора, намагалися не тривожити молодих Мам жахливими новинами. Ніхто не розумів, як зможе виїхати, і коли закінчиться комендантська година.

“У мене дуже жвавий чоловік. Він знайшов якийсь закапелочок у коридорі та каже: «я знайшов нам закуточок люкс». Свого часу ми знімали палату люкс у пологовому, він продовжував жартувати на цю тему. Ми перебралися туди утрьох, з нами була ще моя подруга”.

Урочиста виписка сталася вранці 28го лютого, по закінченню рекордно-довгої комендантської години. Родині треба було повертатися на лівий берег через усе місто та відкритий для обстрілів міст.

“Місто стало іншим - ми поїхали з одного міста у пологовий будинок, а повернулися до зовсім іншого, напханого протитанковими їжаками.”

“Люди мобілізувалися, на мосту була неймовірна кількість військових, техніка їхала просто по зустрічній смузі. Дві з половиною години ми простояли на Південному мосту, здавалось, що ми сидимо на голій арені і зараз можуть почати підривати та обстрілювати, а ми прямо тут, і ми стоїмо, і у нас на руках немовля, йому чотири дні”.

Дорогою родина забрала котів подруги, подругу з мамою, та ще тиждень прожила у своєму будинку, поки не стало чутно вибухи занадто близько і почали деренчати вікна. Підвал виявився захолодним для маленького сина. Не зважаючи на небезпеку пересування, наявність КП та перших випадків розстрілу цивільних під час спроб евакуюватися, коли немовляті було 11 днів, сьомого березня, родина з друзями прийняла рішення виїхати з Києва до Західної України. Батьки героїні разом з бабусею були у Харкові та відмовилися евакуюватися, надсилали фотозвіти про допомогу волонтерів. Батьки чоловіка вирішили залишитися на рідній території та доглянути будинок дітей на час від’їзду.

Дорога до нового дому зайняла три доби. Коли родина дісталася орендованого житла, вони опинилися на вулиці - квартира вже була зайнята. Далі були ночівлі у друзів та клієнтів. Простору для ночівлі на кордоні України, Румунії та Угорщини у містечку Виноградів не було, притулок знайшовся у католицькому храмі. Тут малюку знайшли гідний транспорт - візочком родина користується до сих пір. У подарок дісталися і речі для дорослих.

“Ми майже нічого не взяли, окрім необхідного для дитини. Всі були дуже чуйні. нас познайомили з людьми, у яких ми орендували половину будинка. Тут ми прожили ще тиждень, коли вибухи прийшли до Львову та Ужгороду. Чоловік наполіг на тому, щоб ми поїхали. Він залишився, хотів бути корисним всередині країни”.

Мама дочекалася бабусю, якій на дорогу знадобилося дві доби, сіла за кермо та виїхала у напрямку Болгарії. Дорога Україна - Румунія - Болгарія зайняла три дні.

“Треба розуміти, прокидаються якісь неймовірні сили, ти взагалі, ні на шо не звертаєш уваги, якщо треба вивезти дитину.  Годуюча мама за кермом три доби поспіль, після кесаревого розтину - це авантюра”.

Побажання сину

Напередодні пологів, я записала колискову. В перший раз українською, зазвичай я пишу пісні англійською - це моє хобі. “Що чекає тебе, любий, та як складеться доля твоя. До яких країн та людей стежками приведе тебе земля” - я задавалася питаннями, що чекає сина, яка перспектива. Материнське серце вже тоді відчувало, що не все так однозначно - не так як ми плануємо.

Я хочу побажати, щоб люди, які будуть зустрічатися на його шляху, відкривали свої серця та двері.

Хотілося б, щоб витримка, якої він зараз вимушено набув, знадобилася йому виключно у мирних цілях. Щоб цей перший місяць його життя  був найскладнішим в його житті, і він вже гідно його пройшов 

Як юному мандрівникові, бажаємо, щоб світ був перед ним відкритий. Я не знаю дітей, які б у перші тижні життя перетнули стільки кордонів, бачили стільки всього, мали б стільки знайомств.

Хочеться, щоб ми навчились не зважаючи ні на що знаходити спільну мову, щоб це було над ідеологією, політикою, над усім. 

Ім’я для малюка вибрали універсальне: міжнародне з одного боку, з шаною до єврейських коренів, з іншого.